Штучну інтрогресивну гібридизацію в межах Triticeae використовують для розширення генофондів видів, що культивуються. Суттєві успіхи досягнуті перш за все для ознак стійкості до біотичних стресорів і якості продукції. Удосконалення методичної бази молекулярної генетики дозволяє тепер оперувати з сиквенсами послідовностей геномів/транскриптомів і порівнювати гібридні геноми в межах їхньої експресії з компонентами вихідних схрещувань. І це змінило підхід до оцінювання результату інтрогресії. Традиційно інтрогресія розглядалась на фенотипному рівні як прояв ознаки інтересу та на рівні нуклеотидної послідовності чужинної ДНК, наявної у інтрогресивній лінії. В сучасних роботах відбувається поступове зміщення уваги з констатації появи серед нащадків цільової ознаки до вивчення участі епігенетичних механізмів в її реалізації: метилування ДНК, участь транспозонів і некодувальних РНК. Ці процеси активуються самим фактом об’єднання двох різних геномів в одному гібридному і створюють додатковий рівень мінливості, що відбивається на формуванні цільового фенотипу. Наразі стає очевидним, що зміни на рівні нуклеотидних послідовностей і організації їхньої експресії можуть стосуватися як чужинних, так і власних генів реципієнтного геному.
Ключові слова: гібридний геном, аллополіплоїди, інтрогресія, родичі пшениці, цитологічна стабільність, генетична стабільність, епігенетичні механізми
